Ще 23 лютого 2022 року українці не усвідомлювали весь жах цієї фрази. Здавалося, що напруга у відносинах України й Росії не зможе вилитися у справжню війну, і Путін не зважиться на такі жахливі дії. Однак війна тією чи іншою мірою торкнулася кожного жителя нашої країни. Разом із містами й селами руйнуються від рук агресора життя людей.
Тим часом на болотах життя текло без змін. Під переможні промови Симоньян, Скабєєвої та Соловйова російські люди в Москві й глибинці сповнювалися гордості за свою державу, велику і могутню. За Росію, яка несе звільнення братньому народу. Залишилося всього кілька тижнів до того, як бандерівський проамериканський режим в Україні паде, і запанують мир та справедливість.
Друга частина росіян із тих, хто «не интересуются политикой», ліниво спостерігала за вбивствами мирних людей і бомбардуваннями міст. Мабуть, так потрібно, вважали вони. Ми ж не все знаємо, і «не все так однозначно». У будь-якому разі це скоро закінчиться, адже в нас друга армія світу, та й що там тієї України.
Прийшла біда – відчиняй ворота!
Перший тривожний дзвінок пролунав у вересні 2022 року, коли Путін оголосив першу хвилю «часткової» мобілізації. Вона косила всіх підряд і молодих, і старих, і здорових, і інвалідів, і неодружених, і багатодітних батьків. Дуже швидко мобілізовані розуміли, що приїхали не в літній табір для дорослих, а на справжню війну. І також швидко розуміли всю її жахливу безглуздість.
Ті, кому вдалося повернутися, вже не говорять про звільнення братнього народу. Ті ж, хто повернувся в пластиковому пакеті, став свідченням того, що відсидітися байдужим спостерігачем не вдасться – війна торкнеться багатьох російських сімей. Зараз ті, хто не виїхав у Казахстан чи Грузію, перебувають у тривожному очікуванні другої хвилі мобілізації.
Далі присутність війни в Росії почала розширюватися. Удари по Кримському мосту, аеродромах, нафтобазах, військових складах та інших стратегічних об’єктах у різних областях РФ стали завдаватися все частіше. Особливо це торкнулося прикордонної Бєлгородської області, жителі якої раніше з цікавістю спостерігали за бомбардуваннями найближчого українського сусіда – Харкова.
31 травня-1 червня жителі прикордонного містечка Шебекіно Бєлгородської області змушені були масово залишати свої домівки через почастішання обстрілів. Як відомо, «Россия своих не бросает», тому їм було надано комфортабельний стадіон, по периметру якого стояли залізні ліжка. Компенсацію за пошкоджене житло більшість жителів Шебекіно не отримала.
Щоб захиститися від молодшого слабкого брата на ключових московських відомствах почали розміщувати установки ППО. Їхню високу ефективність москвичі безперечно оцінили, коли безпілотники змогли безперешкодно долетіти до Барвихи (елітного підмосковного селища) і Сенатського палацу в Кремлі. Потім настала черга Москва-Сіті. Туди БПЛА залітали 2 дні поспіль: 30 липня та 1 серпня. Руйнування веж незначні, що вказує на те, що дрони не несли бойового заряду.
А ось вибух 9 серпня в Сергієвому Посаді на оптико-механічному заводі був у рази потужнішим. Як з’ясувалося пізніше, на ньому виробляли не мирні петарди і салюти, а розробляли ракетоносець-бомбардувальник «Посланник».
Закономірність війни
Якщо раніше кожна така подія ставала сенсацією, то тепер прильоти БПЛА стали просто рядком у російській стрічці новин. Те, що раніше здавалося жахливим і неможливим, поступово і неухильно стає нормою й буденністю. Якщо раніше це було «спецоперацією», яка відбувається десь у далекій Україні, то тепер це стало війною, яка відбувається поруч, у твоєму місті.
І попри заяви військових РФ про те, що всі дрони збиваються, і росіяни надійно захищені, практика свідчить про протилежне. При цьому важливо розуміти, що це тільки перші пробні удари. ЗСУ приміряються, з’ясовують межі своїх можливостей і здатності ППО РФ. Далі неминуче буде більше.
В України немає мети й наміру руйнувати житлові будинки, школи, дитячі майданчики, кафе і торгові центри, як це робить Росія. Однак тепер тим росіянам, які ще не зрозуміли, доведеться усвідомити одну з важливих закономірностей війни.
Вона завжди приходить на територію держави-агресора, як це було, наприклад, із фашистською Німеччиною. Не можна воювати в один бік, втрати неминуче понесуть обидві сторони. Тепер війна стане частиною життя не тільки українців, а й жителів Росії. І це не зловтіха, це просто констатація факту.
