Безсонна, тиха, тепла ніч. Нарешті прийшло жадане літо. Вони сиділи на дерев’яній лавочці і насолоджувались свіжим нічним повітрям. Олена пила із скляного кошика воду і дивилася в нескінченну безодню нічного неба. Іван сидів біля неї – такий вихований, зібраний і повністю відданий своїй коханій. Він дивився на Олену натхненним поглядом і, взявши її ніжну долоню, старанно одягнув їй на пальчик каблучку. Настав той, важливий для них обох, момент, коли Іван вирішив освідчитися коханій дівчині. Десь далеко лунала чарівна мелодія. То була їхня, лебедина пісня. Олена, щоб не засмутити Івана, розглядала дарований ним незрівнянний та неоціненний перстень.
Та ось пролунали два постріли. Щось йокнуло в серці дівчини і вона впала. Здивований Іван швидо кинувся до неї:
— Олено, кохана, що з тобою?!
Та дівчина тільки дивилася на нього холодним поглядом. Вона хотіла щось сказати – промовити ті самі слова, що не встиг сказати Іван, але смерть була невблаганна. Оленина життєва свічка погасла на завжди.
Іван сидів і плакав. Він знав, що хотіла вимовити Олена, але ці слова так і лишилися на її вустах несказаними.
