Студентка Анна Подпрядова розповідає свою історію війни: «Я живу у передмісті Києва. У новорічну ніч я стояла на балконі і дивилася, як збивають ворожі ракети.»
Вранці 24 лютого 2022 року виявилося, що продуктів вдома майже не було. Пішли з мамою до магазину. Там зустріла подругу. Разом з нею стояли ще не в одній черзі.
Як шукали безпечне місце?
25 лютого я провела майже весь день на паркінгу, у сховку. 4 березня написала подрузі, що живе неподалік. Вона повідомила, що їде з Києва. Тоді ми з мамою за 5 хвилин вирішили, що я їду з нею. А ще через 5 хвилин я дізналась, що їду в Польщу.
Ми зібрались за 40 хвилин. Вирушили до м. Святошин, бо навіть таксі в моєму районі не ходило.
До вокзалу нас відвезли волонтери. Спочатку я їхала до Львова, а там пересіла поїзд до Перемишля. Всю дорогу — стоячи. З Перемишля — до Варшави. Там мене зустріли знайомі. Ми поїхали у Гданськ. Там я пробула приблизно 2-3 місяці.
Яким було повернення додому?
16 травня повернулася до Києва. Літо було більш-менш спокійне, я гуляла з друзями та сім’єю.
Наприкінці вересня народився мій племінник. Так я стала хрещеною.
Які воєнні злочини бачила?
Я живу у передмісті Києва. У новорічну ніч я стояла на балконі і дивилася, як збивають ворожі ракети.
Як війна змінила життя?
Через війну я почала проводити більше часу з друзями та сім’єю, хоч у душі я інтроверт.
Раніше я навчалась досить старанно. Коли були аварійні відключення електрики, я ходила до магазину, де є генератор та безкоштовний wi-fi.
Які плани на майбутнє?
Ще до повномасштабного вторгнення, я хотіла вчитися у Польщі. Але мама вагалася. Зараз вона мене підтримує. Я вивчаю польську та планую надалі там навчатися у сфері кіно.
Автор: Angelina Khomenko
