Російські новинні звіти останнього тижня рясніють переможними заявами про те, що військам орків вдалося нарешті визволити місто Бахмут у Донецькій народній республіці. Соловйов на федеральних каналах гордо потрясає гербом нового «російського» міста Артемівська. Народ сповнений радості й оптимізму, адже йому не покажуть фотографії згорілих шкіл і дитячих садочків, зруйнованих дощенту багатоповерхівок, трупів, що лежать на колись зелених, доглянутих вулицях.
Маргарита Симоньян великодушно дозволяє жителям самим визначитися, якою буде його назва: Бахмут чи Артемівськ. Тільки не зрозуміло, до кого вона звертається, адже в місті наразі немає населення, оскільки руїни непридатні для життя. Та й самого міста більше немає, воно залишилося в пам’яті і серцях українців як квітуче, затишне і живе.
Прихід «русского мира» вбив Бахмут. Усе, що змогли зробити російські війська – це «звільнити» шматок випаленої безлюдної землі. На це за заявою командувача операцією Пригожина – глави ПВК «Вагнер» – пішло 224 дні, хоча в реальності ще більше. Бої за місто почалися ще наприкінці літа минулого року.
За приблизними підрахунками американського Інституту війни, у багатомісячній битві за Бахмут загинуло близько 100 тис. російських солдатів, переважно колишніх ув’язнених колоній, які добровільно встали під прапор ПВК «Вагнер» з вишкіреним черепом. Їх не шкода, вони зробили свій вибір. Питання в тому, чи виправдані ці втрати?
Яке значення цієї «перемоги»?
Сам Пригожин визначає значення цієї військової операції як можливість для підрозділів Міноборони РФ перегрупуватися, підготувати мобілізованих, сформувати нову наступальну стратегію. Чи змогла битва за Бахмут вирішити ці завдання?
Очевидно, ні. Облога міста з безперервними спробами штурму, забирала в російської армії не тільки живу силу, а й снаряди, техніку. Бандформування Пригожина забезпечувалися набагато краще за решту армії орків. Але навіть це не дало можливості гідно протистояти українським військам, які тижнями боролися за кожну вулицю Бахмута.
Крім солдатів і снарядів ця військова кампанія забрала ще один невідновлюваний ресурс – час. Стримуючи наступ у Бахмуті, Україна отримала відстрочку для того, щоб дочекатися техніки від західних партнерів і повноцінно підготуватися до майбутнього контрнаступу.
З точки зору військової стратегії місто втратило своє особливе значення. Коли війська РФ володіли бі́льшою кількістю українських територій, воно могло стати плацдармом для подальшого просування і захоплення Донецької області. Після втрати Ізюма, Балаклії та значної частини Харківської області його захоплення стало практично безглуздим.
У підсумку «звільнення» Бахмута мало радше символічне значення. На тлі поразок осені минулого року і відсутності будь-яких військових успіхів цього року російському керівництву на чолі з Путіним абсолютно нічого було запропонувати своїм громадянам. Тепер у них з’явилася можливість виправдатися перед населенням і піднести Піррову перемогу як найбільше досягнення «второй армии мира».
Чому Пригожин так поспішає покинути «звільнене» місто?
20 травня глава ПВК «Вагнер» заявив про взяття Бахмута під повний контроль. Однак у запалі гордості та патріотизму мало хто надав значення його повідомленню про те, що в період із 25 травня до 1 червня підконтрольні йому війська будуть виведені з міста або того, що від нього залишилося. Пригожин планує передати захоплену територію під відповідальність підрозділів Міноборони РФ і не планує подальшого наступу.
Виходить, «легендарна» перемога не надихає горе-воєначальника на подальші подвиги? Річ у тім, що Пригожин прекрасно розуміє всю небезпеку перебування в Бахмуті, поки його фланги контролюються українськими військами. Він поспішає забратися з міста, контроль над яким вдасться зберігати недовго через запланований контрнаступ ЗСУ.
Перемога, досягнута ціною 100 тис. життів російських зеків і 9-місяців запеклих боїв, насправді, зламаної копійки не варта, оскільки зберегти отриману сумнівну перевагу в довгостроковій перспективі не вийде.
